Насильство спричиняє нові способи функціонування, нові розпорядки, ритми, що впорядковують повсякденне життя. Соціальна репродуктивна робота – турбота про інших, про громаду і навіть про довкілля – є центральною для організації та формування повсякденних ритмів.
Зіткнувшись із насильством, соціальне відтворення трансформується – воно стає одночасно і більш необхідним, і складнішим. Зростання визнання соціального відтворення – наприклад, у висвітленні в ЗМІ людей, які надають притулок біженцям, готують їжу для військових або доглядають за пораненими – контрастує з виснаженням тих, хто надає догляд, оскільки потреби зростають експоненційно.
Проєкт «Caring to Survive, Surviving to Care» досліджує міжгалузеві гендеровані практики виживання в контексті України. Він документує, як різноманітні українці переживають і реагують на різні, але взаємопов’язані форми насильства – від насильства війни та російського вторгнення до економічного насильства, спричиненого структурними реформами та реформами жорсткої економії. Мета проєкту — покращити наше розуміння трьох ключових концепцій:
- турботи й піклування як аспекту соціального відтворення, тобто відтворення життя як такого
- гендерованих практик виживання, на які соціальне відтворення перетворюється у зв’язку із насильством війни
- насильство у різних його проявах: від фізичного до економічного й символічного.
А також те, як вони переплітаються в контексті війни. Проєкт використовує поєднання польової роботи у двох областях України, аналізу політики та префігуративного семінару, щоб зробити подвійний внесок: надати конкретну ілюстрацію феміністичних концептуалізацій насильства та створити знання для більш гендерно-чутливого планування відновлення в Україні.
Учасниці дослідницької групи Агнешка Фаль-Дутра Сантос та Юлія Сорока поділилися своїми роздумами щодо дослідження під час конференції «Між периферіями: критично-реляційна безпека з Центральної та Східної Європи та Глобального Півдня» (Between Peripheries: Critical-Relational Security from CEE and the Global South) в Талліннському університеті. Вони спираються у своєму виступі на соціологічні дослідження, проведені в Україні з 2014 року, оригінальні інтерв’ю з українськими активістами та експертами, а також на попередні результати польового етапу проєкту.
Таким чином, посилаючись на існуючі дослідження, вони зазначили, що війна — не єдине джерело насильства, яке змінює повсякденне життя, і зміни в повсякденному житті не є ціннісно нейтральними (Ломоносова та Прован 2024; Любченко 2022). Зниження фінансування соціальної інфраструктури та перекладання значної частини догляду за дітьми та людьми похилого віку на приватних осіб посилює тиск на вже виснажені домогосподарства. Політичний дискурс, що пов’язує продуктивну працю з цінністю людини як особистості (Любченко 2022) та як громадянина (Стрельник та Філліпс 2025), посилює відчуття втрати, ізоляції та приниження, яке відчувають багато переміщених осіб через втрату роботи та звичних умов повсякденного життя (Макеєв та ін. 2017).
Для ілюстрації того, як відбуваються насильство, опір та виживання, наведено приклади з інтерв’ю.
Повсякдення воєнного насильствв в Україні
Одна з інформанток (52-річна жінка), яка до війни працювала на власній фермі, була змушена ховатися в підвалі. Потім пожежа після авіанальотів та окупація її села змусили її виїхати разом з паралізованою літньою матір’ю та чоловіком. До цього вона була змушена відпустити своїх корів та свиней, яких вона більше не могла доглядати, та зарізати курей. Повернувшись після деокупації, вони та лише шість інших сімей виявили, що половина села згоріла. Тепер вони працюють вісім годин на день від громади , щоб відбудувати село, і сподіваються, що їхні односельці повернуться.
Повсякденне виживання
Виживання часто асоціюється з початком війни. Наприклад, інформаторка з Харкова (48-річна жінка) ховалася від обстрілу з двома дітьми на станції метро поруч зі своїм будинком. Провівши кілька днів на підземній платформі серед десятків наляканих і зневірених людей, вона опинилася в ситуації, коли стала готувати їжу для людей у метро разом з іншими жінками. Це свого роду самоорганізація «знизу вгору». Виживання власної родини переростає у виживання громади.
На четвертому році війни завдання виживання перетворилося на набір поведінкових норм для багатьох учасниць та учасників дослідження. Наприклад, інформантка з Харкова (35-річна жінка) використовує лише місця з укриттями для навчання та розваг своєї доньки.
Повсякденний опір
Інформаторка, 35-річна жінка, вчителька математики з передмістя Харкова, квартира батьків чоловіка якої згоріла після ракетного обстрілу, каже:
Ми не намагаємося поставити життя на паузу.
Вони святкують дні народження, консервують помідори та подорожують за кордон зі своїми учнями під час канікул. 64-річний колишній військовослужбовець ходить ловити рибу у ставок на околиці Харкова, насолоджуючись туманним ранковим краєвидом. Щоденний опір означає продовжувати бути собою у своєму реальному соціальному середовищі.
Досвід, задокументований у проєкті «Caring to Survive, Surviving to Care», показує, що насильство війни поширюється далеко за межі поля бою, змінюючи повсякденне життя, соціальні відносини та працю догляду в Україні. У цьому контексті соціальне відтворення стає ключовою сферою, де перетинаються повсякдення, насильство, виживання та опір. Турбота про членів сім’ї, відбудова громад, приготування їжі для інших або підтримка звичайного розпорядку дня – це практики, за допомогою яких люди підтримують життя та гідність в умовах тривалої війни. Визнання та підтримка цих практик є важливими для розробки більш гендерно орієнтованої політики відновлення та для розуміння того, як суспільства витримують та трансформуються під час війни.