У межах дослідницького проєкту «Піклуватися, щоб вижити, вижити, щоб піклуватися», який реалізує Центр соціальних і трудових досліджень (ЦСТД) за підтримки Swiss National Science Foundation, дослідниці аналізують, як війна змінила практики турботи, повсякденне життя та досвід жінок в Україні й за її межами.
Проєкт поєднує інтерв’ю, аналітичну роботу та осмислення того, як війна впливає на людей, які змушені одночасно виживати та піклуватися про інших.
Однією з тем, що особливо виразно проявилася на цьому етапі дослідження, став досвід вимушеного переїзду. Для багатьох українок, які стали біженками або внутрішньо переміщеними особами, переміщення означало не лише втрату дому, а й руйнування звичних способів взаємодії зі світом.
Дослідниця ЦСТД Ніна Потарська пояснює, що відчуття насилля може виникати навіть там, де немає прямої фізичної загрози. Воно проявляється через втрату звичних орієнтирів і необхідність щодня витрачати додаткові зусилля на найпростіші дії.
Коли ти ходиш по місту і не можеш зрозуміти, що навколо відбувається, коли потрібно докладати додаткових зусиль, щоб прочитати назви чи зрозуміти, про що говорять люди поруч, — це теж про безпеку. Те, що вдома відбувалося автоматично, в іншій країні потребує постійної концентрації, — говорить вона.
За словами дослідниці, саме в цьому приховується одна з малопомітних форм насилля, яку переживають люди під час вимушеного переміщення.
Я це відчуваю як насильство, тому що я не можу просто жити так, як звикла жити. Не можу робити речі так, як мені спокійно, приємно і безпечно. І саме з цього виростає відчуття того, що над тобою чиниться якесь насильство, яке ти навіть не завжди можеш розпізнати.
Окремим викликом стає необхідність опановувати нові мовні та соціальні правила під час життя в іншій країні. Те, що для місцевих мешканців є природною частиною повсякденності, для людей у стані стресу перетворюється на додаткову працю.
Як купити квиток на транспорт, як подати документи, що відбувається в школі, що від тебе хоче вчителька, якою мовою до неї звернутися — усе це вимагає постійних зусиль. Не всі люди в стресі мають можливість швидко вивчити нову мову і не просто комунікувати, а ще й комунікувати відповідно до місцевих норм.
Дослідження також показує, що вимушене переміщення безпосередньо впливає на практики турботи. Війна не змінила саму сутність піклування про близьких, але значно збільшила обсяг невидимої праці, яку виконують жінки щодня.
Ці прості повсякденні дії забирають нашу енергію, наш час і нашу увагу. Дуже часто наприкінці дня ти просто виснажена емоційно і фізично, — зазначає Ніна Потарська.
За її словами, багато жінок описують свій досвід так, ніби їх раптово перемістили в новий простір і поставили перед необхідністю негайно адаптуватися до нього.
Нас просто перемістили і сказали, що ми тут маємо жити і маємо полюбити це місто, цю місцевість, цих людей. Але це теж примус. Це потребує надзвичайних психологічних, комунікативних та інтелектуальних зусиль. Кожен день проходить на максимумі концентрації, і це дуже виснажує.
Саме тому, зазначають дослідниці, багато українок навіть через роки після переїзду продовжують відчувати сильний зв’язок із домом. Йдеться не лише про ностальгію, а й про прагнення повернути собі простір, у якому не потрібно постійно витрачати сили на адаптацію та пояснення себе іншим.
Дослідження триває, і його результати допомагають краще зрозуміти приховані наслідки війни — ті, що не завжди потрапляють у статистику, але визначають повсякденний досвід мільйонів людей.