Турбота про дітей, літніх батьків, сусідів, пацієнтів чи учнів часто залишається непомітною працею. Однак саме вона допомагає людям виживати та підтримує суспільство в умовах війни.
Про це говорить Юлія Сорока, професорка соціології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та Женевського вищого інституту міжнародних відносин та студій розвитку, учасниця дослідницького проєкту «Піклуватися, щоб вижити, вижити, щоб піклуватися».
У межах проєкту дослідниці провели 59 глибинних інтерв’ю: 30 у Харківській області та 29 у Львові та області, оскільки відстань до фронту суттєво визначає повсякденний досвід людей.
Одним із ключових висновків дослідження стало усвідомлення того, наскільки важливою є праця турботи не лише для конкретних людей, які отримують допомогу, а й для суспільства загалом.
Особливо в умовах постійного стресу, постійної небезпеки, в умовах війни, в яких ми перебуваємо, важливо розуміти значущість цієї діяльності для збереження суспільства, — наголошує Юлія Сорока.
На думку дослідниці, суспільство досі недостатньо визнає цю працю. Йдеться не лише про домашній догляд, а й про сфери освіти, медицини та соціальних послуг, без яких неможливе повсякденне відтворення життя.
Ми відчуваємо певний дефіцит цього визнання. Не тільки як дослідники, а й як люди, які працюють у соціальних сервісах, медицині, освіті та інших сферах, пов’язаних із соціальним відтворенням, — зазначає вона.
Водночас турбота — це не лише обов’язок чи відповідальність. Це також особлива форма сили. На відміну від влади, що ґрунтується на примусі, сила турботи спрямована на підтримку інших людей та спільнот.
Ця сила має особливий характер, тому що вона спрямовує дії на іншу людину, на іншу групу чи спільноту. Це може бути родина, коло друзів, колеги по роботі або сусіди, з якими люди об’єднуються, — пояснює соціологиня.
Завдяки цьому люди знаходять ресурси для дій навіть у найскладніших обставинах. Серед історій, зібраних під час дослідження, є приклади мешканців деокупованих територій, які разом із сусідами відбудовують зруйновані війною села, повертаючи їм можливість для життя. Інша учасниця інтерв’ю наважилася евакуювати дітей із тимчасово окупованої території, попри смертельні ризики.
На переконання Юлії Сороки, у воюючому суспільстві важливо не допустити, щоб увага до фронту призводила до знецінення тих, хто підтримує життя в тилу. Визнання турботи означає розуміння того, що без цієї щоденної праці неможливі ані стійкість громад, ані відновлення країни.
Турбота не має залишатися невидимою. Саме її визнання є одним із кроків до розуміння того, як суспільство зберігає себе під час війни, — підсумовує дослідниця.
Більше про проєкт «Піклуватись, щоб вижити, вижити, щоб піклуватися: гендерні практики виживання, соціальне відтворення та схеми насильства в Україні» ви можете знайти на сторінці Женевського вищого інституту міжнародних відносин та студій розвитку.