Відновлення України зазвичай обговорюють через інвестиції, інфраструктуру та інституції. Однак ключовим чинником реконструкції залишаються люди.
На це вказала дослідниця ЦСТД та учасниця проєкту «Піклуватись, щоб вижити, вижити, щоб піклуватися» (Caring to Survive, Surviving to Care) Ніна Потарська у Гданську під час заходу “На шляху до стійкої України: умови для прогресивного відновлення” (Towards A Resilient Ukraine: Conditions for a Progressive Recovery), організованого Friedrich-Ebert-Stiftung в рамках Ukraine Recovery Conference 2026.
Нещодавні прогнози щодо робочої сили показують, що Україні може знадобитися від 1,2 до 4,7 мільйона додаткових працівників до 2035 року, залежно від сценарію розвитку. Водночас близько 7 мільйонів українців залишаються за кордоном, тоді як працездатне населення на контрольованій урядом території скоротилося приблизно на 20% з 2022 року, — нагадала дослідниця.
Тому, за її словами, питання полягає не лише в тому, як відновити економіку, а й в тому, до якої країни ми просимо людей повернутися.
За її словами, у дослідницькому проекті «Піклуватись, щоб вижити, вижити, щоб піклуватися», що вивчає повсякденні практики виживання під час війни, дослідниці весь час чують одне й те саме повідомлення від жінок, переселенців, та громадських активістів:
Люди не приймають рішень, виходячи лише з заробітної плати. Вони приймають рішення, виходячи з того, чи можливе життя. Чи можу я знайти житло? Чи може моя дитина відвідувати школу? Чи можу я отримати доступ до медичного обслуговування? Чи буде транспорт? Чи можу я доглядати за своїми літніми батьками? Чи буду я в безпеці, якщо настане ще одна криза?, — каже дослідниця.
Іншими словами, рішення щодо працевлаштування тісно пов’язані з доглядом та соціальною інфраструктурою.
Одна жінка, яка брала участь у нашому дослідженні, сказала нам: «Ви можете відремонтувати будівлю за рік. Відновлення довіри до того, що життя тут може продовжуватися, займає набагато більше часу». Інша учасниця розповіла, як вона залишилася у своїй громаді не завдяки економічним можливостям, а тому, що сусіди організовували догляд за дітьми, ділилися їжею та допомагали літнім мешканцям пережити періоди без електрики, — наводить приклади з дослідження Потарська.
Ці історії, за її словами, нагадують , що соціальна згуртованість будується через повсякденні практики догляду. І ці практики провели Україну через війну.
Це має важливі наслідки для політики праці. Дискусія часто формулюється так, ніби українці за кордоном повернуться просто тому, що заробітна плата зростає, — каже дослідниця.
За її словами, вищі зарплати справді є необхідними.
Дослідження, представлені сьогодні, показують, що сильніші трудові інституції та зростання заробітної плати можуть підвищити продуктивність праці та підтримувати економічний розвиток. Збільшення реальної мінімальної заробітної плати на 10% пов’язане з вищим ВВП, продуктивністю та зайнятістю без значних інфляційних наслідків, — зазначає вона
Але самої заробітної плати недостатньо, підкреслює Потарська. Адже люди повертаються з дітьми, партнерами, літніми родичами та обов’язками.
Ось чому прогнози щодо робочої сили правильно наголошують на формулі: Робота – Житло – Соціальна інфраструктура. Я б пішла ще далі і сказала: Робота – Житло – Соціальна інфраструктура – Догляд. Тому що турбота – це те, що робить усі інші елементи придатними для використання, – підкреслює Потарська.
Говорячи про трудову міграцію, дослідниця зазначила, що багато українців, які виїхали, не чекають закінчення війни, перш ніж приймати рішення.
Вони будують нове життя прямо зараз. Діти вступають до шкіл за кордоном. Люди вивчають нові мови. Жінки знаходять роботу. Сім’ї створюють нові соціальні мережі. Чим довше триває переміщення, тим важче повернення. Це означає, що політика повернення має розпочатися зараз, а не після війни. І вона має бути спрямована на якість життя, а не лише на нестачу робочої сили, – наголошує Потарська.
Вона також вказала на питання державних закупівель, які часто розглядаються як технічне питання, зосереджене на економічній ефективності.
Але закупівлі – один із найпотужніших інструментів, доступних для формування майбутнього ринку праці. Якщо контракти на реконструкцію винагороджують лише найнижчою ціною, ми ризикуємо створити гонку на зниження цін. Якщо закупівлі винагороджують справедливу заробітну плату, гідні умови праці, стажування, подвійну освіту, гендерну рівність та місцеву зайнятість, це стає інвестицією в довгострокове соціальне відновлення, – підкреслює дослідниця.
На її думку, витрати на реконструкцію повинні не лише відновлювати дороги та будівлі, а й соціальну довіру та гідну працю.
Потарська підкреслила, що українці демонструють надзвичайну стійкість в умовах війни. Однак стикаються з умовами, які не дозволяють людям уявити майбутнє.
Люди повертаються, коли вірять, що можуть побудувати життя, а не просто знайти роботу. Тому успішне відновлення вимагає більше, ніж економічне зростання. Воно вимагає сильних трудових інституцій, гідної заробітної плати, доступного житла, доступних державних послуг та визнання догляду як важливої інфраструктури, – наголошує вона.