Одним із ключових, але недостатньо осмислених вимірів повоєнного відновлення України є становище жінок.
Про це йдеться у дослідженні економістки та доцентки Університету Гринвіч Юлії Юрченко.
За її словами, без їх повноцінного включення в економіку відбудова країни просто не відбудеться. Водночас саме жінки сьогодні опиняються в ситуації системних обмежень, які не дозволяють реалізувати цей потенціал.
Показово, що рівень участі жінок у оплачуваній праці в Україні становить лише 47,7% — і це в умовах гострого дефіциту робочої сили. Ключовим бар’єром залишається різке зростання навантаження неоплачуваної праці. Жінки беруть на себе догляд за дітьми, пораненими, літніми родичами, а також компенсують дефіцит соціальних послуг, які були скорочені або зруйновані через війну. У дослідженні це описується як “економічна іммобілізація” жінок: формально вони є частиною робочої сили, але фактично не можуть брати участь у ринку праці через структурні обмеження.
Ситуацію ускладнює і житлове питання. Значна частина жінок, особливо внутрішньо переміщених, витрачає понад половину доходу на оренду і комунальні послуги. За таких умов поєднання роботи й догляду стає практично неможливим. Водночас державні програми підтримки житла орієнтовані переважно на власність, а не на доступну оренду, що виключає значну частину жінок із системи підтримки.
Окремим виміром є фемінізація бідності. Материнство в умовах війни дедалі частіше означає підвищений ризик економічної вразливості. Одинокі матері, жінки з дітьми серед ВПО, а також ті, хто втратив роботу через війну, опиняються в ситуації, коли соціальна допомога не покриває базових потреб, а доступ до стабільної зайнятості обмежений.
При цьому скорочення соціальних послуг — від медицини до освіти і догляду за дітьми — непропорційно б’є саме по жінках. Фактично держава частково перекладає на них функції соціального відтворення, не забезпечуючи відповідних ресурсів.
Попри те, що гендерна рівність задекларована як один із принципів відбудови України, дослідження фіксує розрив між політичними заявами і реальною політикою. Без системних інвестицій у соціальну інфраструктуру, доступне житло, доглядові сервіси та гідну оплату праці цей розрив лише поглиблюватиметься.
У підсумку жінки постають у подвійній ролі: як ключовий ресурс для відновлення країни і водночас як одна з найбільш вразливих груп. І саме від того, чи буде ця суперечність вирішена на рівні політики, залежить не лише гендерна рівність, а й успіх відбудови України загалом.