На захист Еллади: 16 міфів про грецьку кризу
Денис Пілаш
5 липня, у Греції відбувся знаковий референдум щодо виконання умов “жорсткої економії” в обмін на подальше фінансування кредиторами.
Напередодні референдуму мітинг на афінській площі Синтагма проти прийняття вимог кредиторів став наймасовішою демонстрацією в країні з моменту падіння диктатури “чорних полковників” у 1974 році.
Однак такого результату референдуму не очікували навіть самі його організатори – 61,3% дійсних бюлетенів було подано за варіант “Охі” (грецькою це означає “Ні”).
Проте виявилося, що результати референдуму мало обходять представників кредиторів Греції, передусім невдоволене керівництво Німеччини. У результаті, грецький прем’єр Алексіс Ципрас подав, а парламент Греції затвердив, нові, більш ніж компромісні, пропозиції щодо умов фіндопомоги, що лише трохи пом’якшували попередні драконівські вимоги кредиторів.
На саміті лідерів усіх держав ЄС щодо грецької боргової кризи в неділю, 12 липня, запеклі переговори тривали 15 годин. Фактична капітуляція Афін по всім питанням здалася їх “партнерам” недостатньою, і від лівого уряду Греції зажадали того, що не залишає каменя на камені від передвиборчої програми правлячої партії СІРІЗА – негайної приватизації держмайна на суму в 50 млрд євро, які будуть відправлені у спеціальний фонд для рекапіталізації банків. Єдиною поступкою, зробленою в бік Греції, стало те, що цей фонд розміщуватиметься в Афінах, а не Люксембурзі; також лишається примарна надія на списання або реструктуризацію частини грецького боргу, але без жодної конкретики щодо строків і обсягів.
Ще до того, як зранку 13 липня стало відомо про досягнення угоди між Грецією та кредиторами, соцмережами розповсюдився хештег #ThisIsACoup (“Це переворот”).
На цьому тлі було дивно спостерігати, як ледь не всі українські оглядачі солідаризуються не з грецьким народом, а з банками і євробюрократами. Поки чимало провідних економістів світу, у тому числі Нобелівські лауреати Джозеф Стіґліц і Пол Круґман, виступали з критикою жорсткої політики міжнародних інституцій щодо Греції, вітчизняні блогери хором таврували греків “популістами” та “недоумками”, прямо закликаючи “покарати Грецію жорстко і показово”.
Та чи мають усталені твердження про “Грецію, яка у всьому винна сама” стосунок до реальності? Розглянемо відтворювані стереотипи про грецьку кризу по порядку:
1. “Греки ледачі“.
Тут маємо справу з класичним міфом про “розслаблені південноєвропейські народи” (на противагу, зокрема, “працьовитим німцям”). Натомість за даними ОЕСР, греки працювали у середньому 42 години на тиждень – більше, ніж громадяни будь-якої іншої країни Євросоюзу.
Добробут держави залежить не так від сумлінності праці, як від її продуктивності, та, звісно, місця в глобальному поділі праці – хто ж бо працює більше за злиденних мешканців Бангладеш? А менша продуктивність грецької економіки закладена в самій структурі зайнятості (де важливу роль грають торговельний флот, туризм і сільське господарство). При цьому продуктивність праці в Греції все одно була вища, ніж у нових центральноєвропейських членів ЄС (за винятком розвинутої Словенії).
2. “Греки самі винні, бо набрали кредитів і жили на широку ногу“.
Насправді усі розвинуті економіки світу (передусім США і Японія) живуть у борг. До того ж, не слід плутати держборг і борги за споживацькими кредитами: статистика Греції щодо останніх свідчить, що її громадяни зовсім не розкошували. Порівняймо лише відсоток домогосподарств, які мали непогашені кредити на початок фінансової кризи: у Греції – 37%, в Німеччині – 47%, у Нідерландах – 66%.
3. “У греків роздутий і корумпований держсектор“.
Це як сказати. Ще у 2011 році відсоток зайнятих у держсекторі Греції був меншим, ніж у Німеччині. До того ж, за роки кризи було звільнено понад чверть бюджетних працівників.
Так, корумпованість залишається великою проблемою Греції (при цьому у рейтингу “Transparency International”, що розставляє країни від менш до більш корумпованих, Греція у 2014 році посідала 69 місце, Україна – 142). Грецька корупція стосується не лікарів та вчителів, а передусім олігархії (судновласників, які також контролюють ЗМІ та банки), яка користувалась усіма можливостями уникати оподаткування та водночас годуватися з держбюджету – достоту як і в Україні.
4. “Ось до чого доводить соціалізм“.
Грецьку економіку ніколи не можна було назвати “соціалістичною”. У 1980-х роках до влади прийшла лівоцентристська партія Загальногрецький соціалістичний рух (ПАСОК), яка під тиском студентських і робітничих рухів справді запровадила низку соцпільг. Однак власне в економічній системі не було зроблено того, на чому традиційно базувалася політика західних соціал-демократій – часткової націоналізації народного господарства або запровадження високих прогресивних податків, які б дозволили перерозподіляти доходи на соціальні видатки.
5. “Греки невдячні – їх рятували усією Європою, а вони ще мають якісь претензії“.
Греція стала країною, яка особливо постраждала від світової фінансової та економічної кризи, що розпочалася у 2008 році. Однак “порятунок”, який грецьким урядам запропонувала “Трійка” (Євросоюз в особі Єврогрупи міністрів фінансів країн зони євро, Європейський центральний банк та Міжнародний валютний фонд), обернувся не оздоровленням економіки, а, навпаки, поглибленням гуманітарної катастрофи. Адже продиктовані “Трійкою” заходи “жорсткої економії” означали “затягування пасків” на пересічних греках, знищення системи колективних договорів і дерегулювання ринку праці, масові звільнення бюджетників, урізання зарплат і пенсій, скорочення на третину держвитрат на освіту та медицину, підняття пенсійного віку, приватизацію залізниць і енергетичної системи. Як наслідок, усе це призвело до подальшого зниження реального виробництва та купівельної спроможності населення, безробіття серед молоді сягнуло 50-60%, тисячі людей залишились без житла і їжі – і за цей самий час зовнішній борг зріс з 60% до 175% від ВВП, а падіння ВВП склало 25%.
6. “Європейські платники податків оплачують грецькі зарплати“.
“Фінансова допомога Греції” не осідала в цій нещасній країні: насправді 90% з неї було витрачено на порятунок банків та обслуговування боргового тягаря (78% якого – це борг самій “Трійці”), а не на покриття держзатрат і тим паче не на виплату зарплат.
Оскільки Греція початково боргувала приватним банкам, то вони й користались з допомоги ЄС. Ця схема означала по суті гігантську фінансову піраміду, що перекачувала гроші з кишень громадян Греції та інших країн Євросоюзу до тих непрозорих транснаціональних банків, які, власне, й були винуватцями фінансової кризи.
7. “Греки винні, бо вибрали популістів“.
Очевидна неспроможність нав’язаного “Трійкою” неоліберального економічного курсу вирішити економічні та соціальні проблеми Греції в останні роки викликала масові протести проти заходів “жорсткої економії” та поліцейської держави. Політичною силою, чиї члени найактивніше брали участь у всіх цих виступах, була Коаліція радикальних лівих (СІРІЗА, з детальною історією якої можна ознайомитись на сайті журналу “Спільне”). Тому не дивно, що на виборах у січні 2015 року греки полишили традиційні партії та звернулися до СІРІЗА (яка була близькою до перемоги ще на двох виборах 2012 року). Вона і сформувала новий уряд на чолі з Алексісом Ципрасом. До більшості в парламенті їй не вистачило 2 голосів, тому довелось піти на сумнівний альянс з правопопулістською партією “Незалежні греки”.
8. “СІРІЗА складається з екстремістів“.
СІРІЗА є широкою лівою партією, де знайшлося місце соціалістам, єврокомуністам, екологістам, феміністкам, троцькістам і маоїстам. Тому на противагу сталіністській Компартії Греції, строката за складом СІРІЗА тримається принципів демократії та плюралізму, а її членську базу складає передусім молодь. Хоча Ліва платформа всередині партії виступає за антикапіталістичну політику, та пункти офіційної “Салонікійської програми” СІРІЗА не радикальніші за європейську соціал-демократію зразка 1960-х років.
9. “Грецький уряд некомпетентний і безвідповідальний“.
Уряд Ципраса складається в основному із університетських викладачів. Взагалі СІРІЗА, мабуть, мала в своєму передвиборчому списку більше фахових економістів з американською чи британською освітою, ніж будь-яка інша партія в Європі.
Щодо відповідальності, то претензії тут теж мають стосуватися не Коаліції радикальних лівих, а партій “Нова демократія” та ПАСОК, представники яких чергувалися при владі (проводячи майже однакову політику, вони фальсифікували документи фінансової звітності та зрештою довели країну до її нинішнього стану). Намагаючись бути відповідальною і виконати свої передвиборчі обіцянки, СІРІЗА й демонструє впертість у прагненні перегляду угод з кредиторами – адже її обрали з чітким мандатом припинити політику “жорсткої економії” та комерціалізації громадського сектору. І очікування від уряду Ципраса були чималі – тому у перші місяці його підтримка сягала 70%.
10. “Греки не хочуть повертати борги“.
Доповідь економістів МВФ, яка попри опір євробюрократів була опублікована минулого тижня, підтверджує, що це вимоги міжнародних інституцій роблять повернення боргу неможливим: допоки вони поглиблюють падіння економіки Греції та рівня життя її населення, країні просто нізвідки буде оплачувати велетенську зовнішню заборгованість. Насправді кабінет міністрів Ципраса пропонує більш раціональний підхід: можна повернути частину боргу, якщо здійснювати процес її погашення в залежності від показників зростання ВВП. Іншу ж частину боргу, накопиченого попередніми урядами, доведеться списати (у крайньому випадку – реструктуризувати).
11. “Коли таке бачено, щоб комусь списували борг“.
Та хоча б у 1953 році, коли було анульовано 50% боргів тієї самої Німеччини (ФРН) – за іронією долі, тоді одним з її кредиторів була Греція. Це сприяло швидкому відновленню західнонімецької економіки. Ближчий до України приклад – Польща, якій у 1991 році також пробачили половину боргу.
12. “Нахабні греки намагаються диктувати свою волю Євросоюзу“.
Якраз навпаки – свою волю Греції продовжує нав’язувати ЄС, а точніше Німеччина, а ще точніше консерватори, які правлять у Німеччині. Коли СІРІЗА запропонувала альтернативний бюджетній економії пакет реформ, її уряд був змушений подавати його на затвердження міжнародним інституціям і корегувати відповідно до їх побажань. На переговорах Ципрас і тепер вже колишній міністр фінансів Яніс Варуфакіс постійно пом’якшували свої пропозиції до “Трійки”; та, однак, не зробила і кроку назустріч.
Уже після оголошення референдуму грецьке керівництво – чи то з розпачу і безвиході, чи то з тактичних міркувань – заявило, що загалом згодне на жорсткі умови кредиторів. Однак навіть після цієї капітуляції німецький міністр фінансів відмовився від поновлення переговорів з греками. Це ясно засвідчило, що перспектива усунення лівого уряду та покарання “непокірної Еллади” цікавлять Берлін більше, ніж стабільність євро чи виплати за боргами. Мета проста – щоб за зразком СІРІЗА в державах ЄС не здійнялася хвиля підйому лівих сил (починаючи з іспанської партії “Подемос”), що виступають проти політики бюджетної економії.
13. “Референдум з фінансових питань був незаконний“.
Насправді, референдум щодо вимог кредиторів збирався оголосити ще уряд Георгіоса Папандреу в 2011 році, але він був скасований під тиском німецького канцлера Меркель і французького президента Саркозі, а сам прем’єр був вимушений піти у відставку. Конституція Греції передбачає проведення референдумів з “важливих національних питань”.
Греція мала перед собою і конкретний приклад країни, що успішно проводила референдуми з фінансових питань – Ісландії. Остання також потерпіла від фінансової кризи, але пішла врозріз з рекомендаціями міжнародних фінансових інституцій, які тоді повсюдно пропонували бюджетну економію як безальтернативну стратегію. Тоді лівоцентристський уряд Ісландії зайнявся не порятунком недобросовісних банків, а відновленням добробуту громадян; економічна ситуація невдовзі стабілізувалася, а на референдумі 2010 року проти виплати компенсацій іноземним кредиторам було віддано цілих 93% голосів ісландців.
14. “Це був референдум за вихід з Євросоюзу“.
Таке стверджував навіть голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, не кажучи вже про ватаги журналістів, які лякали греків катастрофою у випадку голосування “Ні” на референдумі. Однак на нього не виносилися питання про вихід з ЄС чи зони євро. До того ж, як показують соціологічні опитування, більшість греків воліли б залишитися і там, і там, хоч дедалі більше з них розчаровуються у збереженні євро.
15. “При владі в Греції євроскептики, які хочуть розвалити Євросоюз“.
На відміну від частини своєї політсили, Алексіс Ципрас зі своїм оточенням, всупереч усталеній думці, не належить до євроскептиків. Радше навпаки – його впевненість у тому, що він зможе знайти соратників серед євролідерів і переконати німецький уряд піти на компроміс, зіграла з грецьким прем’єром злий жарт. У публічних промовах Ципрас підкреслює, що прагне зробити Євросоюз сильнішим, наповнивши його соціальною солідарністю.
16. “Усе тому, що греки – маріонетки Путіна“.
Де-не-де самопроголошені “експерти”, які, втім, не мають жодних знань про грецьку політику, гучно заявляють, що СІРІЗА фінансується прямо з Москви. Жодних доказів цьому, щоправда, немає, а фінансовий і медійний ресурс нині правлячої в Греції партії, яка лишається здебільшого структурою низових активістів, значно поступається її основним політичним конкурентам. З іншого боку, весь політичний спектр Греції справді має виразні проросійські симпатії, тож Афіни неодноразово висловлювалася з критикою антиросійських санкцій. Водночас, грецькі погрози видаються не більш ніж блефом. Так, хоча Ципрас двічі їздив до Росії, представники Греції ще в травні проголосувала за продовження європейських санкцій проти РФ до кінця 2015 року. Перебуваючи у власній економічній кризі, Кремль не здатен запропонувати грекам прийнятної фінансової альтернативи.
І що далі?
1 липня Греція допустила технічний дефолт (не виплативши 1,54 млрд євро в рахунок сплати боргу перед МВФ), а зараз її банки знаходяться на межі колапсу.
Сценаріїв було два: або Алексісу Ципрасу та Евкліду Цакалотосу, який змінив Яніса Варуфакіса на посту міністра фінансів, вдається домовитися з іншими країнами-членами щодо нової угоди, або Греції не лишається нічого, крім виходу з зони євро (але не ЄС). Останній сценарій передбачав повернення до національної валюти, драхми.
Результати недільного саміту ЄС означають, що Греція пристала на диктат кредиторів, аби залишитись у зоні євро. Однак не зрозуміло, як грецький уряд збирається суміщати діаметрально протилежні речі – власну програму радикальних реформ, спрямованих проти олігархізації економіки і гуманітарної катастрофи, з продовженням курсу “жорсткої економії”, за який Греції вже довелося розплачуватися новими людськими життями через голодні смерті та самогубства.
За ситуацією в Греції зараз стежать по всій Європі: дехто з ворожістю, дехто із розумінням. На одному спільнокошті навіть ініціювали краудфандинг коштів на допомогу Греції: було зібрано майже 2 мільйони євро. На кону зараз не тільки доля південноєвропейської країни. Велике питання в тому, чи похитнеться неоліберальна модель, яку наполегливо продовжують просувати як антикризову панацею, незважаючи на те, що саме вона стояла біля витоків останньої глобальної кризи (це ніби як намагатись вилікувати отруєння за допомогою ще більшої дози отрути).
Ті, хто солідарні з Грецією, вказують, що її успіх міг би показати соціальну альтернативу “непопулярним реформам”. Невдача означатиме поразку демократії, адже виявляється, що, якими б не були інтереси й волевиявлення людей цілих країн, рішення все одно приймають міжнародні кредитори та технократи з Берліна та Брюсселя. Ба більше, від цього лише виграє та зловісна альтернатива, яку втілюють такі авторитарні вороги демократії, як Путін у Росії, Орбан в Угорщині, Ердоган у Туреччині – та шанувальники їх моделі управління із ультраправих партій на кшталт французького Національного фронту та грецького “Золотого світанку”.
Українцям пропонують імідж греків як “зажерливих нероб”, а грекам – такий самий колективний образ українців як “фашистів”. Одначе пересічним українцям і грекам було б не так важко порозумітися. В Україні, як і в Греції, проблеми схожі: багатства концентруються в руках невеликої групи олігархічних власників великого капіталу, а паски постійно затягували чомусь на населенні, урочисто називаючи це “ринковими реформами”.
“Замкнуте коло боргу”, коли наступні кредити беруться для погашення попередніх,має бути добре знайоме й українцям, і грекам (а реструктуризація грецького боргу, якщо вона таки відбудеться, буде прецедентом для України). Нарешті, обидва народи виходили на площі своїх міст, щоб крізь запах сльозогінного газу та палаючих покришок відчути п’янкий смак свободи. Просто пам’ятаймо про це, коли зустрічаємо чергове цькування греків.