Cтворення фонду гарантування зарплат не усуне проблеми заборгованості

Віталій Дудін

Україна відзначила День гідної праці, чергове «свято зі сльозами на очах». Адже проблемою в Україні залишається не просто «негідна», а рабська праця. Значна кількість працівників змушена виконувати неоплачувану, тобто примусову роботу.

Як справедливо зауважує Національна служба примирення і посередництва, «саме заборгованість із виплати заробітної плати та її несвоєчасна виплата була і залишатиметься» основною причиною можливого ускладнення стану соціально-трудових відносин. Покращення прогнозується Службою не внаслідок системних змін, а у виконанні “завдань державної соціальної політики Президента України В.Ф. Януковича та активізації соціального діалогу”. Та далі в документі чиновники допускають просто-таки «обмовку по Марксу». Серед факторів, які стримують розгортання соціальних конфліктів, вони називають: 1) побоювання втрати робочого місця за умов обмеженості можливостей місць працевлаштування («голодні не бунтують!»); 2) відсутній або не достатній досвід колективного захисту працівниками своїх соціальних і трудових прав та інтересів засобами, передбаченими чинним законодавством; 3) психологічна неготовність працівників до колективного відстоювання своїх прав та інтересів; 4) пасивна позиція представницьких органів найманих працівників щодо ініціювання вирішення трудового спору у колективній формі. Тобто фактично, держава впевнена, що наявність системних проблем не призведе до соціального вибуху, тому й проблема вирішуватиметься без особливого запалу.

“Голодні не бунтують”: невиплата зарплат є причиною невдоволення і способом його нейтралізації

Зараз Міністерство соціальної політики регулярно звітує про зменшення заборгованості, оскільки ситуації стала просто критичною: у першому півріччі борг підскочив до 1,4 млрд. гривень. Нагадаємо, що внаслідок фінансової кризи 2008 року в Україні виник мільярдний борг із заробітної плати. Половину суми складає борг на збанкрутілих виробництвах, а половина — це борги економічно-активних підприємств. Вирішити проблему перших може, ймовірно, тиск працівників на державу. Це питання має політичний характер – більшість цих підприємств складали основу радянської економіки і були привнесені в жертву лібералізації економіки, тому й нинішня влада несе відповідальність за наслідки реформ. Вирішення проблем на активних підприємствах не уявляється без кількох системних кроків.

Благодійний внесок

1 млрд. гривень боргів — це багато чи мало? Зауважимо, що від цієї суми залежить доля приблизно 300 тисяч працівників та їхніх сімей. Сума, до речі, співмірна з коштами, витраченими на непотрібні відео-камери під час поділу парламентських крісел-2012. У порівнянні зі статками українських олігархів ця сума виглядає і зовсім несерйозно. До рейтингу найбагатших людей світу, складеним журналом Forbes, увійшли 10 українських бізнесменів із загальними статками, що оцінюються в $ 32,1 мільярда, тобто майже 257 млрд. гривень.

Тобто увесь зарплатний борг — це 0,39% від статків першої десятки людей, які збагатились на розграбуванні державної власності та інших тіньових схемах. Відповідно, якби кожен з них одноразово пожертвував менш як пів-відсотка свого багатства, то це дозволило б вирішити проблеми зарплатних боргів повністю та усунути б цей фактор соціальної нестабільності.

Якби найзаможніші українці сплатили менш як піввідсотку свого статку, то це б ліквідувало проблему зарплатних боргів

Вітчизняні капіталісти могли б встановити рекорд з благодійності (за українським мірками). Російські мільярдери витрачають близько 1% на благодійність, що в принципі є середнім показником у світі. «Наші» мільярдери конкурувати з ними у цьому відношенні не бажають. Найзаможніший Рінат Ахметов взагалі у 2009 році “розщедрився” на 0,005% статків. Багатії вважають, що суспільство винне їм, а не навпаки.

До чого всі ці казки про соціально-відповідальний бізнес, якщо у нас до сих пір існує ганебна проблема невиплати зарплати? Допоки це питання не підійметься на політичному порядку денному, ми й надалі просто створюватимемо комфортні умови для диктатури капіталу.

Поставимо питання навіть більш “адресно”: чому власники конкретних бізнесів не гасять борги, які сталися з їхньої вини? Можна згадати, приміром, ДХК «Олександріявугілля», де зарплатний борг складає 15 млн. гривень. Тоді як статки Констянина Жеваго, якого пов’язують зі збанкрутілим підприємством, складають 12 млрд. грн., себто у 800 разів більше. Процвітаючий “Приват Банк” і банкрутуючий “Аеросвіт”, що належать одній фінансово-промисловій групі, теж свідчать, що борги виникають не через нестачу коштів. Причиною є аморальність і безкарність капіталістів.

Проблема, звичайно, не у жадібності олігархів — просто такий стан речей забезпечує «нормальний» економічний розвиток. Страх працювати за безцінь змушує відмовлятись від будь-яких претензій щодо умов праці.

Звичайно, можна вимагати від держави, аби вона заклала в Державному бюджеті на 2014 рік кошти на проведення остаточного розрахунку і взяти ці гроші при бажанні є звідки, як було зазначено вище. Та, звісно, політична воля у правлячого класу з’явиться лише під натиском трудящих.

Як стати мільйонером

Чому виник борг із заробітної плати? Держава зробила так, аби не виплачувати її стало вигідно.

По-перше, є безліч можливостей уникнути кримінального покарання: виплачувати зарплату хоча б незначними частинами, удавати збитковість підприємства, або ж перекласти вину на попереднього менеджера, який вже досі за кордоном. Як свідчить судова практика, навіть у випадку притягнення до відповідальності порушникам загрожує штраф до 850 гривень, хоча стаття 175 КК України і згадує можливість позбавлення волі строком до 2 років. Залишається лише адміністративна відповідальність, але особливої загрози (тим паче для великого бізнесу) вона не несе  (лише у 65 % випадків передання протоколів до суду закінчувалося накладанням на роботодавців штрафних санкцій, середній розмір яких склав 551 грн). По-друге, роботодавці не зазнають жодних фінансових санкцій, якщо затримка відбувається менше, аніж на місяць. У разі такої затримки вони мають виплатити компенсацію у розмірі близько 0,1-0,2% у зв’язку зі зростанням індексу цін на споживчі товари.

Роботодавець може непогано “заробляти” на затримці зарплати

Попри те, що невиплата зарплати є очевидним порушенням конституційного права, однак за чинним законодавством його захист відбувається на загальних підставах. Організація страйку буде проходити з усіма бюрократичними перепонами — потрібно залучитись підтримкою половини трудового колективу. В Україні немає спеціалізованих трудових судів, які могли б оперативно розглянути такий спір. Трудові спори тягнуться роками (порівняйте: роботодавець має право у 7-денний строк добитись рішення суду про визнання страйку незаконним). Рішення про виплату зарплати не набирає сили одразу після прийняття — його можна оспорювати ще в апеляційній та касаційній інстанціях (тоді як, приміром, рішення про поновлення на роботі вступає в силу одразу). Парадоксально, але більше КЗпП захищає працівників, які звільняються. Компенсація їм нараховується цілком прозоро: за кожен день затримки виплати і в розмірі середнього заробітку (за місяць сума збільшується на цілу зарплатню). В той час як працівники, які не розривають трудових відносин, заслуговують лише на символічну індексацію.

Відсутність пені за затримку дозволяє бізнесменові не виплачувати зарплату і покласти її на депозит у банк. Звучить як авантюра? Але це цілком реалістично. Індексація зарплати у випадку її затримки обчислюється у цьому році у десятих долях відсотка (за відсутності стрімкої інфляції). Приміром, індекс зростання споживчих цін у липні 2013 року відносно грудня 2012 року становив 100,1% (у деякі місяці, як свідчать дані Держстату, індекс зростання споживчих цін взагалі не перевищував 100%, тобто підстав для індексації не було). У той час, як ми «біднішаємо» на 0,1% щомісячний ріст суми на депозиті може складати у 20 разів більше — 2,08% («Банк Траст»дозволяє укласти договір депозиту з відсотками до 25% річних). Фактично, вам, як роботодавцю, ніщо не заважає отримувати пасивний дохід, і при цьому (у випадку звернення працівників до суду з вимогою «індексованої» компенсації!) гасити різницю на свою користь.

Європрофанація

Нині Мінсоцполітики у контексті заходів щодо євроінтеграції пропонує шлях вирішення проблеми із невиплатою зарплати. Йдеться про проект Закону України «Про внесення змін до окремих законів України щодо задоволення вимог найманих працівників внаслідок неплатоспроможності роботодавця». Ним передбачається створення т.зв. Фонду гарантування зарплат, який би гасив борги неплатоспроможних підприємств. Пропонується покласти цю функцію на Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Фонд гарантування зарплат спрямований, передусім, на ліквідацію боргів минулого (тих, які виникли починаючи з 2001 року). Пропонована новація не надасть права працівникам отримати «прискорену виплату» у розумінні Рекомендації МОП про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця №180. Тобто працівники підприємств, де не завершена процедура банкрутства, не отримають нічого. Прискореною виплатою у розумінні МОП є така, що здійснюється установою тоді, як тільки «вона впевниться у їх автентичності та в тому, що вони підлягають задоволенню».

Допоки не буде складено і затверджено звіт ліквідатора – гарантійна установа не виплачуватиме коштів працівникам

Компенсацію у зв’язку із незабезпеченням грошових вимог працівника може отримати особа після визнання роботодавця банкрутом, на підставі затвердженого судом ліквідаційного балансу тазвіту ліквідатора, за умови звернення до територіального органу за місцезнаходженням роботодавця. Після того, як виявиться, що коштів після реалізації майна банкрута не вистачило для погашення зарплатного боргу, то гарантійна установа виплачує недоотримані кошти працівникам. Якщо ліквідатор затягуватиме із продажем майна, то люди довго нічого не отримуватимуть (у 2011 році тривалість процедури банкрутства складала 2,9 роки). Скоріш за все, працюючих на умовах аутсорсингу нова гарантія не торкнеться, адже борг із зарплати перед ними виникає з боку «фактичного» роботодавця, а не формального (формальним виступає наймач-кадрове агентство, а не підприємство, де виконувалась робота).

Однак не можна сказати, що фонди захистять працівників тих підприємств, які досі збанкрутували. Вивчивши Рекомендацію МОП, здається, що Україна просто формально виконує взяті на себе міжнародні зобов’язання, які вона ще у 1992 році визнала прийнятними. Зокрема, це стосується розміру компенсації. Навіть якщо не враховувати обов’язок виплачувати преміальну «13-ту зарплату» за рахунок фонду гарантування, помітне й те, що Рекомендація передбачає виплату зарплати за останні три місяці до банкрутства (пункт «а» частини 1 статті 9 Рекомендації), тоді як український законопроект — лише за два місяці. Загальна сума, включаючи гарантійні й компенсаційні виплати, не перевищуватиме 4,5 мінімальні зарплати. Відзначимо, що на деяких підприємствах заборгованість із заробітної плати складає більше року.

Розмір вимог, що підлягає задоволенню за цим Законом не індексується. Компенсація не надається, якщо було фіктивне банкрутство — у такому разі держава перекладає усю відповідальність на компанію, яка досі юридично не існує. Фактично, працівники опиняються безправними, а держава їм не допомагає.

Соціально-несправедливим можна назвати і принцип формування фонду: якщо МОП дозволяє участь підприємців у фінансуванні даних фондів, то Україна ж обрала інший шлях. Фонд соцстрахування на випадок безробіття, як відомо, формується усіма трьома сторонами соціального партнерства – бізнесом, профспілками і державою. Хоча логічніше було б фінансувати його виключно коштом роботодавців. Саме вони повинні нести колективну відповідальність за проблему банкрутства підприємств, адже всім бізнесменам економічно вигідні проблеми на ринку праці (банкрутство одних підприємств відкриває іншим підприємствам доступ до нового ресурсу — дешевої робочої сили). При цьому потрібно збільшувати штрафи за порушення законодавства у сфері зайнятості і за рахунок цього наповнювати фонд.

Тому на разі держава просто профанує досвід Європи, при чому, відзначимо, далеко не найкращий. Насправді, є більш досконалі ідеї гарантування виплат зарплати, зокрема, за рахунок використання можливостей фінансового сектору.

Перевернута фінансова піраміда

У деяких країнах Європи працівники можуть брати кредитні позики, якщо роботодавець затримує зарплату. В Україні ж піраміда перевернута: таке враження, що винним у невиплаті зарплати є працівник! Саме людина праці несе тягар негативних наслідків, а на цьому ще й намагаються непогано заробити різного роду шахраї.

Банківський сектор безпосередньо зацікавлений у зарплатних боргах. Приміром, під час  затримки зарплати, що сталася влітку на «Київпастрансі», працівники, що мали кредити, постраждали вдвічі: не могли задовольнити свої потреби, а потім були змушені ще й виплачувати пеню.

Також є  випадки, коли керівники проблемних підприємств спонукають брати позику без будь-яких гарантій. Приміром, таку пропозицію озвучував директор КП «Львівелектротранс». «Керівництво просить взяти на 40 днів безвідсотковий кредит, якщо вони не встигають за цей час погасити борг, їм почнуть нараховувати відсотки. Гарантій, звичайно ж, ніяких нема. Якщо «Львівелектротранс» не може виплатити зарплати, то, мабуть, не зможе і тих відсотків виплатити», — зауважив представник профспілки «Захист праці» Роман Кулак.

При цьому з’явились недобросовісні ділки, які наживаються на постраждалих від, вибачаюсь за тавтологію, недобросовісних роботодавців. Йдеться про “комерсантів”, які заробляють на т.зв. «моментальних кредитах» під умовною назвою «гроші до зарплати».

Звабився кавою і заплатив фантастичні відсотки за “швидкі гроші до зарплати”

Наприклад, такі послуги надає спеціалізована фінансова компанія ТОВ «Споживчий Центр», відома за «брендом» «Швидкі гроші». Установа надає строком до двох тижнів кошти у розмірі від 400 до 3000 гривень — як можна здогадатись, це розраховано на бідних людей, яким ці кошти потрібні для елементарного виживання. Людей залучають обіцянками зручного сервісу, наприклад, повідомляється, що «за 10 хвилин приймається рішення про видачу кредиту» (хоча насправді жодної процедури не має). Мережа «Кредиткафе» зваблює клієнтів тим, що кожному клієнту «пропонується насолодитися чашечкою кави або чаю поки оформляється кредитна заявка». Але при цьому борг має виплачуватись єдиноразовим платежем, а за кожен день порушення строків нараховується пеня у розмірі 2% від боргу! У перерахунку на річні виходить до 730%! Для порівняння — річні відсотки за користування кредитом у «Ідея Банку» складають «жалюгідні» 27,54%. Позиція мікрокредиторів вже захищається судами. Як слідує з договору, позичальник відповідає усім належним йому майном.

Звичайно, такі схеми є шахрайськими за змістом, хоча й поки що не визнані такими за законом, оскільки поки що їх діяльність не викликала масового нарікання клієнтів.

У пошуках альтернативи

У цій ситуації очевидно, що потрібно віднайти механізм, який би дозволив зменшити залежність людини праці. За умови бездіяльності влади, потрібно зробити так, щоб самі працівники отримали право «карати» свого роботодавця.

Актуальним є, зокрема, запровадження пені за затримку заробітної плати. Вона була закладена в один із проектів Трудового кодексу України (від 4 грудня 2007 року):

«У разі порушення встановлених строків виплати заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат роботодавець зобов’язаний сплатити працівнику: – при затримці виплат до 30 календарних днів – у розмірі 10 відсотків від нарахованих, але не виплачених сум; – при затримці виплат до 90 календарних днів – у розмірі 50 відсотків від нарахованих, але не виплачених сум; – при затримці виплат понад 90 календарних днів – у розмірі 100 відсотків від нарахованих, але не виплачених сум».

У проекті українського Трудового кодексу від 2007 передбачалась пеня у розмірі 0,33% за день, а у нинішньому – вдесятеро менше

Останній проект від 27 серпня 2013 року не містить цих положень, натомість пропонуючи лише пеню у розміріподвійної облікової ставки НБУ (станом на сьогодні – це0,035% за день) від суми боргу. Пеня існує, зокрема, в Росії. Причому ТК РФ сформульований більш досконально, аніж проект ТК України — говориться, що відповідальність наступає незалежно від провини роботодавця.

Встановлюючи такий рівень пені, автори виходили з необхідності прив’язати його до позичкової ставки. Це нібито дозволить працівникам брати кредити під певний відсоток і після цього вимагати від роботодавця виплатити зарплату і окрім неї певний відсоток. «Тому варто змусити підприємства-боржників на кожний день затримки зарплат нараховувати працівникові еквівалент, що відповідає вартості кредитного ресурсу на ринку. Таким чином, людина зможе піти в банк, взяти в борг з усвідомленням того, що підприємець поверне їй цю суму в повній мірі, враховуючи відсотки плати за кредитами», — зауважував у свій час один із «ідеологів» проекту Трудового кодексу, заступник голови ФПУ Григорій Осовий. Однак, на моє переконання, пеня повинна виступати передусім компенсацією шкоди, яка завдається працівнику, тому ставити її у залежність лише від вартості кредитного ресурсу не можна.

Проблема полягає в тому, що пеня залежить від волі роботодавця та його дій. Грубо кажучи, якщо він не виплачував борг, то навряд чи виплатить і пеню. Ми повинні вимагати такого порядку, за якого працівник міг би сам у банку взяти необхідні йому кошти, засвідчивши суму боргу за допомогою бухгалтерських документів (якщо він, звісно, офіційно працевлаштований), а після цього банк стягував з роботодавця «тіло» кредиту та відсотки за користування.

Кажете, що такий «трикутник» суперечить логіці кредитних відносин? А чому тоді існують відносини на кшталт аутсорсингу, де роботодавець і фактичне місце роботи не співпадають? В Україні діє система безоплатної правової допомоги, де клієнтом виступає громадянин, але оплачує послуги держава. Тобто будь-які правові конструкції можливі, якщо вони потрібні.

Окреслений нами підхід, не приховуємо, був би вигідний банкам, але вони не проявляють до нього жодного інтересу. А якщо якісь банки не захочуть отримати вигоду від таких відносин, то вони, скоріш за все, будуть націоналізовані після революції… Фінансова система повинна нарешті працювати в інтересах народу!

Цікаво, що раніше у Федерації профспілок України підтримували ідею отримання кредитів за рахунок роботодавця, але зараз вони цю вимогу не озвучують. Натомість вони говорять виключно про гарантійну установу та пеню, що закладена у Трудовому кодексі. Пеня виступає аргументом на користь прийняття нового антипрофспілкового ТК. Звичайно, що найбільш невідкладні зміни можна внести в чинний КЗпП, не ламаючи системи трудового законодавства.

Гасла моменту

Час викорінити традицію, згідно якої працівник потрапляє в боргове рабство. Його місце має зайняти роботодавець!

Сьогодні зарплата залишається таким собі безвідсотковим кредитом для роботодавця. Ми повинні розірвати це замкнене коло. Тому потрібно висувати наступні вимоги:

1) За затримку виплати повинна нараховуватись пеня, починаючи з першого дня затримки і до моменту повного розрахунку. За основу можна взяти 1% ставки пені, як це було, передбачено проектом №2388, поданим, до речі, як і ТК представником Партії регіонів і схваленим Головним науково-експертним управлінням. «Покарання гривнею» спонукало б бізнес добро совісніше ставитись до прав працівників.

2) Право працівника брати кредит у розмірі невиплаченої йому заробітної плати. “Тіло” кредиту і відсотки за користування повинні стягуватись банком з роботодавця. Для цього достатньо, аби тривалість заборгованості перевищила місяць. Як пропонувалось у іншій статті, вже з 10-го дня затримки працівник має відмовитись від виконання роботи.

3) Заборона стягнення з працівника податків, плати за комунальні послуги, квартплати або виплат по банківському кредиту у випадку затримки зарплати. У разі виникнення пені за цими зобов’язаннями роботодавці повинні сплатити відповідну пеню за працівника (досвід Португалії).

Безумовно, гарантія щодо звільнення від виплат послугувала б чудовим стимулом для працівників, щоб офіційно оформляти свої правовідносини з роботодавцем. Лише ті працівники, які доведуть, що вони працювали і мають борг із зарплати, будуть звільнені від обов’язку виплачувати борг по своїм фінансовим зобов’язанням. З іншого боку, це стимулювало б інших суб’єктів (зокрема, державу) більш принципово реагувати на затримку оплати праці, оскільки вони будуть недотримувати надходження.

4) Потрібно надати працівнику право розірвати трудовий договір у строк, про який він просить, якщо роботодавець більше місяця не виплачує заробітну плату. Нинішня ст.38 КЗпП не передбачає такої підстави для розірвання трудового договору без двохтижневого відпрацювання.

5) Потрібно посилити кримінальну відповідальність за невиплату заробітної плати з метою, аби роботодавець під страхом покарання не витрачав кошти на більш пріоритетні для нього потреби. Кримінальні штрафи можна посилити щонайменше в 10 разів — до 8 500 гривень.

Окрім цього, звичайно потрібно добиватись прив’язування розміру до зарплати до прибутків підприємства та сімейних потреб працівника; розширювати доступ до колективних благ на кшталт медицини, житла і освіти; встановлення «постійної» величини заробітної плати у розмірі 80% від заробітку (аби не допустити шантажу позбавленням премії); підвищення частки оплати праці в собівартості товарів і послуг (з 10% до 40%); розширення права на страйк.

Добитись частини із пропонованих змін можна на законодавчому рівні, а деякі можна впровадити шляхом укладення колективних договорів. В усякому разі потрібно вже зараз висувати класові гасла, які дозволять не втрачати голос робітничих активістів у «загальнопротестних» рухах, тобто не плисти за фарватером влади та «офіційної» опозиції.

Post a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top