Чи можливий Жанаозен по-українськи? Аналітичний огляд, грудень 2011 р.

16-го січня пройшов рівно місяць з дня трагічних подій в місті Жанаозені. Нагадаємо, що місяць тому казахстанська поліція розстріляла страйкуючих працівників нафтової компанії «Озенмунайгаз». Робітники вимагали поновити всіх незаконно звільнених працівників та виплачувати заробітну плату згідно з встановленими нормами, враховуючи шкідливість виробництва та складність природніх умов. Розгін демонстрантів, стрілянина з боку владних органів та подальші репресії проти активістів по всій території Казахстану – ось остаточна відповідь влади на законні вимоги робітників. Попри всі чутки в дусі «теорії змови» зрозуміло, що класовий конфлікт в Казахстані дійшов до критичної точки. На пострадянському просторі саме в Казахстані капіталізм дав тріщину, а протестуючі робітники висували не тільки соціально-економічні, але й політичні вимоги. У той час, як у Казахстані відбувалися масові виступи робітників, в Україні завершувалася тривала протестна кампанія пільговиків. Чи можливо, що наступними вийдуть на вулиці саме робітники? Наскільки вірогідним є жанаозенський сценарій в Україні? Про це та про загальні тенденції протестів у останньому місяці минулого року розповідає черговий аналітичний огляд Центру соціальних і трудових досліджень.

За кількістю протестів останній місяць 2011 року суттєво поступається листопаду. Якщо в листопаді в Україні відбувалося 10 протестів на день, то в грудні цей показник становив лише 7 протестів. Водночас, зменшилися частки соціально-економічних (62% у листопаді та 58% у грудні) та політичних протестів (38% та 31% відповідно). Ці зміни відображають завершення протестної кампанії пільговиків. Листопадова протестна кампанія чорнобильців та афганців була піком протестної активності останніх трьох місяців. Хоча, слід зазначити, що в деяких містах чорнобильці продовжували висловлювати незгоду з політикою уряду аж до самого початку Новорічних свят. Так, наприклад, 29 грудня в Донецьку чорнобильці прийшли під стіни Пенсійного фонду та в якості подарунка принесли з собою ялинку, прикрашену невиконаними судовими рішеннями щодо перерахунку пенсій та пільг.

Також знизилася частка протестів за участі політичних партій (34% у грудні проти 44% у листопаді) та за участі громадських організацій (24% у грудні та 33% у листопаді). Крім того, знизилася частка протестів, які спрямовували вимоги проти центральних державних органів: у грудні сталося лише 33% таких протестів, у той час як у листопаді – 53%. Паралельно збільшується частка протестів неформальних ініціативних груп. При цьому 86% протестів неформальних ініціатив стосувалися соціально-економічних питань і лише 18% висували політичні вимоги. Такі зміни свідчать про зниження рівня політизації та організованості протестів із завершенням виступів чорнобильців та афганців.

Як ми вже повідомляли у попередніх оглядах, для нейтралізації протестів пільговиків влада застосовувала стратегію батога й пряника: разом зі зниженням протестної активності в грудні минулого року ми фіксували збільшення кількості негативних та позитивних реакцій влади на вимоги протестувальників. Якщо в листопаді на 100 протестних подій припадало 14 репресивних, то в грудні цей показник збільшився майже вдвічі – до 27 репресій на 100 протестів. При цьому такі репресії переважно стосувалися протестів, які піднімали соціально-економічні питання (41% від усіх негативних реакцій у жовтні, 52% у листопад та 65% у грудні) – найчастіше протестів за участі чорнобильців. Аби остаточно поставити незгодних на місце влада застосовувала жорсткіші репресії проти тих небагатьох, хто продовжував відстоювати свої права. Інструментарій такого «наведення порядку» не тішить – найчастіше використовувалися арешти, перешкоджання проведенню протестів та різноманітні форми залякування (зокрема, перевірки обґрунтованості отримання пільг).

Водночас, у грудні дещо зросла відносна частота поступок: на 100 протестів припадало 8 позитивних реакцій, у той час як у листопаді тільки 6. Примітно, що у випадку з робітничими протестами кількість позитивних реакцій на 100 протестів за результатами трьох місяців моніторингу склала аж 15:100. Крім того, кількість негативних реакцій у відповіді на робітничі протести суттєво нижча, ніж загальний показник: 10:100 порівняно з 19:100.

На перший погляд відносно м’яке ставлення опонентів до робітничих протестів може підштовхнути до думки, ніби жанаозенівський сценарій для України майже неможливий. Але це оманливе враження. Крім Жанаозена, історія пострадянських країн (і українська історія, зокрема) знає випадки кривавих розгонів протестуючих робітників. Так, наприклад, у 1998 році в Луганську спецпідрозділи «Беркут» жорстоко розігнали протест шахтарів, які вимагали виплати заборгованостей по заробітній платі. Роком пізніше в сусідній Росії відбувся розгін за допомогою зброї робітників Виборгського целюлозно-паперового комбінату. Ці робітники змогли запобігти вірогідному банкрутству підприємства після приватизації, відновили роботу підприємства, сплачували необхідні податки, а також регулярно платили заробітну плату. У подальшому комбінат став відомим під назвою «народне підприємство», і ця назва видається справедливою, адже майже два роки виробництво стабільно трималося завдяки робітничим зусиллям та самоорганізації. Але 14 жовтня 1999 року влада направила на підприємство спецпідрозділ «Тайфун» з метою придушення протесту робітників проти приватизації. У результаті нападу більше десяти людей було серйозно поранено.

Отже, за необхідності влада готова застосовувати жорсткі репресії проти робітників. Питання в іншому – чи можливе виникнення потужного робітничого протесту в Україні на кшталт протестних дій нафтовиків у Жанаозені? Для цього слід проаналізувати, як співвідноситься протест робітників у Жанаозені за структурою, типом вимог та за динамікою конфлікту з робітничими протестами в Україні.

Слід сказати, що загальна частка робітничих протестів в Україні за останні три місяці була невеликою – робітничі протести становили лише 7% від усіх протестів. При чому, як і раніше, у ході протестів протестувальники виголошували переважно реактивні вимоги – вимоги повернення заборгованостей по заробітній платі (48%) та проти закриття підприємств (29%). Проактивні гасла на кшталт вимоги підвищення заробітної плати (13%) лунали помітно рідше. У той же час, якщо ми поглянемо на характер вимог жанаозенських нафтовиків, то стане зрозуміло, що у своєму протестному виступі вони актуалізували саме проактивні вимоги. Зокрема, у травні 2011-го року робітники «Озенмунайназа» протестували з вимогами підвищення заробітних плат вдвічі та фактичного визнання додаткових коефіцієнтів за шкідливі умови праці. В українському ж контексті наявність великої частки робітничих протестів, які пов’язані з вимогами відшкодувати заборгованість по заробітним платам, частково пояснює низький рівень репресій проти робітників та порівняно велику кількість позитивних відповідей на робітничі протести. Реактивні протестні вимоги простіше вдовольнити та й вигідніше зберегти стабільність роботи підприємства, аніж провокувати розгортання конфлікту.

Окремим аспектом робітничих протестів є їхня організаційна структура. За результатами трьохмісячного моніторингу лише в 31% робітничих протестів брали участь профспілки. Частота участі профспілок у трудових конфліктах зросла порівняно з середнім показником за 2010 рік, однак лишається досить низькою, зважаючи на мету існування цих структур. Слід сказати, що за три місяці моніторингу ми спостерігали сплеск участі профспілок в робітничих протестах в жовтні минулого року (60% від усіх робітничих протестів), у той час як впродовж листопада (21%) та в грудня (6%) цей показник суттєво знизився.

Водночас, у трудовому конфлікті на підприємстві «Озенмунайгаз» в Жанаозені робітнича профспілка відігравала центральну роль. Протест нафтовиків починався як трудовий спір у 2010 році – тоді протестувальники поставили питання про введення передбачених законом коефіцієнтів за шкідливість праці. Під час переговорів з роботодавцем офіційний представник робітників – голова профспілки – раптово відмовився від усіх раніше декларованих вимог протестуючих. Після цього у березні 2011 року робітники переобирають голову та реформують профспілку продовжуючи протест. У складі цієї профспілки була і Наталія Соколова – юристка, яка захищала права протестуючих робітників. У подальшому вона буде засуджена на шість років за «розпал соціальної ворожнечі». Під цим формулюванням варто розуміти виконання її професійних обов’язків та надання юридичної допомоги страйкуючим робітникам. Як бачимо, перед початком протестної кампанії робітників «Озенмунайгаза» влітку 2011 року було реорганізовано профспілку, що підвищило її ефективність. Зокрема, саме завдяки реальній правовій підтримці Наталії Соколовій робітники могли юридично обґрунтовувати свої вимоги при вирішенні трудового спору.

Не дивлячись на те, що про загострення класового конфлікту в Казахстані світові стало відомо лише після подій в Жанаозені, не варто забувати, що з 2010 року на протест регулярно виходили робітники нафтових підприємств по всій Мангістауській області. Таким чином, протест робітників «Озенмунайгазу» був підкріплений галузевою солідарністю територіально близьких підприємств. Це дозволяло протестувальникам координувати свої дії, поширювати інформацію та ділитися навичками боротьби.

Проблеми, які змушують українських робітників різних підприємств виходити на вулиці, загалом споріднені. Закриття підприємств, затримка заробітних плат, скорочення пільг – все це лише локальні відголоски неоліберальної політики уряду. Більш амбітні та стратегічні плани лежать в площині законодавчого закріплення інтересів правлячого класу, наприклад, через проведення Житлової реформи та прийняття нового Трудового кодексу. Натомість кількість протестів, які б піднімали структурні причини незадовільного стану робітничого класу лишається дуже незначною. Переважно протести українських робітників розгортаються в межах підприємств, де виникає трудовий спір, і не поширюються ні на галузь, ні, тим більше, на регіональний чи національний рівень.

Основною причиною, яка підштовхнула казахстанську владу використати зброю для придушення протесту, є, звичайно, стратегічна важливість та прибутковість нафтової галузі. Кожен день простою призводив до суттєвих фінансових збитків. Внаслідок довготривалого страйку «Озенмунайгаз» не зміг виконати річний план видобутку нафти, а ціна «чорного золота» була завжди вища за цінність людського життя.

Що ж до протестів українських робітників в ключових галузях економіки, то протягом 2011 року сталося декілька показових протестів металургів. Наприкінці квітня робітники ЗАО «Донецьксталь-металургійний завод» вимагали підвищення заробітної плати, і після часткового виконання їхніх вимог протест припинився. Наприкінці травня відбувся багатотисячний мітинг робітників металургійної галузі в Запоріжжі. Протестувальники виступали проти підвищення цін на електроенергію для великих промислових підприємств, а також проти звільнень робітників внаслідок зниження рентабельності. Цей виступ не був успішним, і, попри протести, протягом року штат працівників одного з підприємств гірничо-металургійного комплексу – Запорізького заводу феросплавів – було скорочено на 40% порівняно з початком року. У вересні, турбуючись про власні місця, більше ста робітників підприємства пікетували Кабмін з вимогою переглянути тарифи на електроенергію, але зупинити масові звільнення робітників не вдалось.

Не дивлячись на те, що в цій ситуації робітникам насправді є що відстоювати, все ж, очевидно, що в конфлікти навколо підприємств гірничо-металургійного комплексу тісно вплетені інтереси різних фінансово-промислових груп, і, цілком ймовірно, що підняття тарифів на електроенергію стало всього лише одним зі шляхів доведення підприємства до банкрутства з метою подальшого «переділу». Разом із тим, за останні роки окрім підняття тарифів на електроенергію в галузі відбулося багато інших змін, які безпосередньо торкаються робітників та погіршують умови праці, але на такі зміни робітники, на жаль, відреагували мовчанням. Так, наприклад, з початком кризи підприємства гірничо-металургійного комплексу почали економити на пільгах для працівників шляхом виведення їх зі складу підприємства та включення в штаб компанії-провайдера. Внаслідок введення в дію цього механізму аутстафінгу заробітна платня не зменшилась, але тепер вже годі й говорити про пільгові пенсії та доплати на оздоровлення. Показово, що проти нових умов працевлаштування відкрито виступили тільки робітники Полтавського гірничо-збагачувального комбінату в серпні 2010 року, робітники інших підприємств проігнорували зміни.

Протести українських робітників поки що лишаються локальними та розрізненими без потужної солідарної підтримки працівників інших підприємств та галузей, за слабкої участі профспілок, і, тим більше, політичних партій. Однак, уже лунають перші дзвіночки робітничого незадоволення, в тому числі в ключових прибуткових галузях української економіки. Тісна зв’язка влади та великого капіталу створює очевидні можливості для політизації робітничого протесту. Посилення робітничих організацій робітників на місцях та мереж солідарності між ними сприятиме об’єднанню розрізнених протестуючих груп та формулюванню загальнокласових вимог. А там, де ставки трудового конфлікту високі, де робітники можуть чимало здобути, а власники мають багато що втрачати, ймовірність насильства зростає.

Показники щодо кількості протестів та репресій можуть незначною мірою змінюватися, оскільки про деякі події ЗМІ повідомляють із запізненням. Щодо джерел інформації про згадані події просимо звертатися за контактами нижче. При розрахунку кількості протестів не враховувалася їхня тривалість.

Контакти:

Володимир Іщенко + 38 097 3964499

Дарина Коркач + 38 098 2769511

info@www.cslr.org.ua

Post a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Top