Не віслюки і не лохи. 400 слів тих, хто бореться за свою зарплату

Оксана Дутчак

Поки засоби масової інофрмації розповідають нам про політичні та ідеоогічні війни, люди штурмують офіси, захоплюють приміщення, перекривають дороги, голодують і страйкують за право на достойне життя.

Но, хочется кушать, господа… К сожалению, так устроена физиология человеческая. (Тетяна Гуменюк, бортпровідниця компанії «Аеросвіт», працівники якої 12 березня штурмували офіс компанії, вимагаючи виплатити заборгованість та припинити незаконні звільнення)

За січень-вересень 2013 року в Україні відбулося 290 протестів на захист прав найманих працівників. Тобто, як показує моніторинг протестів, репресій і поступок Центру соціальних і трудових досліджень, питання прав найманих працівників піднімалося фактично на кожній десятій акції протесту.

Сколько же это будет продолжаться? Такое впечатление, что у нас, у заводчан, клеймо на лбу: ослы и лохи. (Світлана Димко, працівниця суднобудівного заводу ім. 61 комунара в м. Миколаїв, працівники якого 16 липня вкотре протестували проти кількарічної заборгованості)

Статистика свідчить, що станом на 2011 рік в Україні було більше 12 мільйонів найманих працівників – це маже 60% усіх зайнятих громадян. Тобто 12 мільйонів українців займають таку структурну нішу в соціумі, яка мала б робити для них актуальними проблеми найманої праці. Для 12 мільйонів українців має значення чи відпускають їх на обідню перерву і чи працює опалення у приміщеннях, де вони проводять свій робочий час. Для них є актуальними питання стабільності роботи, загрози звільнення чи перспективи закриття компанії, в якій вони працюють. І вже точно для 12 мільйонів українців має значення чи вчасно і чи в повній мірі виплачують їм зароблені гроші.

У мене вже доросла онучка, якій мені хочеться щось купити, а грошей зовсім немає… Наразі у місті збираються святкувати День Незалежності, але я не почуваюся незалежною. Я залежна від міськради. Їм краще купити туї замість того, щоб виплатити зарплату. (Колишній головний бухгалтер газети міської ради «Тернопіль вечірній» Людмила Марчак, яка оголосила голодування 23 серпня в знак протесту проти 36 тис. грн. заборгованої зарплати)

Якщо людина працювала певний час і не отримала а свою роботу гроші, то це є порушенням Конституції, низки законів та міжнародних договорів. І таке порушення ставить під загрозу побут, право на достойне життя і навіть виживання найманих працівників в Україні.

Нас просят войти в положение, и мы всё прекрасно понимаем. Но у меня заболел ребенок, на что я буду лечить его? Некоторым мамам даже за детсад нечем заплатить. (Юлія, швачка ПАТ «Швея» в м. Краматорськ Донецької області, працівниці якого 11 квітня протестували проти двомісячної заборгованості із зарплати)

Тим не менше, інформація про протести найманих працівників дуже рідко потрапляє в мейнстрімні медіа, чого не скажеш про політичні протистояння. Чого не скажеш про ідеологічні війни, такі як протести довкола мовного питання чи довкола відзначення 9 травня. Не оминають увагою ЗМІ і резонансні справи порушення громадянських прав та протести довкола них – такі як цьогорічний Врадіївський протест. І навіть соціально-економічні питання, які виносяться на громадське обговорення на хвилі їх скандальності чи політизованості, привертають увагу мейнстрімних медіа. Наприклад, протести довкола видобутку сланцевого газу чи незаконного будівництва у різних містах країни.

Деякий час тому у мене померла мама. Скажіть будь ласка, мамі треба було чекати до того часу поки ви не виплатите зарплату, щоб її поховали? (Працівник «Мукачівводоканал» у м. Мукачеве Закарпатської області, працівники якого страйкували 26 лютого проти заборгованості)

Здається, що шанс бути почутими у медійному просторі наймані працівники отримують лише у тих випадках, коли власник має гучне ім’я чи гучні зв’язки (як було з виступами робітників «Аеросвіту» і працівниками Ахметовської шахти «Червоний партизан») і коли вони вдаються до радикальних методів протесту (як було з захопленням кабінету директора працівниками шахти «Червоний Партизан» чи з авторами наступної цитати).

Наша позиция – мы не уйдем без своей зарплаты отсюда. Или нас вынесет скорая, или работники милиции. (Будівельник «Національної будівельної компанії», працівники якої 1 березня оголосили голодування у Київській міськадміністрації, вимагаючи виплатити 400 тис. заборгованості)

Ще один варіант прориву найманих працівників у публічний простір – це у разі, коли до протесту долучається котрась із провідних політичних сил. Останнє, варто сказати, відбувається рідко. Наприклад, у 2012 році політики чи партії приймали участь лише в 14% протестів на захист прав найманих працівників (більш, ніж удвічі рідше, ніж у протестах загалом – 35%). Зазвичай, політики різних рівнів обмежуються обіцянками щодо свого посиленого втручання для вирішення проблем найманих працівників.

Почекайте. З якими лишень портфелями до нас не приїздили! Всі приїздять, говорять впевнено. Мовляв, все: мине три тижні – і заплатимо. Через три тижні – поїхав до Києва. Все. Нема його. Той самий Вілкул: кнопку йому виводили, він підривав, таке щастя! «Я зараз же займуся цим питанням!». Раз – і все. В Київ. До побачення. Тепер інші приїздять і ті самі обіцянки. (Євген Кірпіков, метробудівник «Дніпрометробуду» в м. Дніпропетровськ, які 16 квітня протестували проти двохмільйонної заборгованості)

Питання, через яке найчастіше протестують наймані працівники – у 42% випадків – це питання виплати заборгованості із заробітної платні. Не дивно, адже станом на 1 жовтня поточного року українським громадянам за їх роботу не виплатили 1,02 мільярда гривень, при цьому з початку року сума боргу виросла на 14%. Деякі люди чекають грошей роками.

Нам постійно кажуть, що потрібно чекати. Дочекалися до того, що директор заводу повивозив усе цінне устаткування. Що вони будуть інвентаризувати – стіни? Завод вже практично не має майна, директор теж голий-босий, де вони візьмуть гроші щоб повернути нам борги? (Колишня комірниця ТОВ ВКТ «Арго» в м. Хотин Чернівецької області, працівники якого 19 березня протестували проти кількамільйонного боргу із зарплат, які не отримують вже рік)

Насправді майже 57% підприємств-боржників є економічно активними – тобто вони продовжують працювати, ймовірно хтось продовжує отримувати прибуток, але це не люди, які його створюють. І ті, хто вантажить зерно, не можуть купити хліба. Як в переносному, так і в прямому значенні.

На элеваторе работают матери-одиночки, здесь работаю семьи, в которых работают оба родителя, им не за что купить еду, не за что кормить детей. В наших магазинах больше не дают на «крестик» в долг. (Ірина, працівниця Підгороднянського елеватора в смт. Підгородна Миколаївської області, працівники якого у липні оголосили страйк проти двомісячної заборгованості)

Після страйку так і не заплатили. Люди йдуть на роботу, не мають що із собою взяти поїсти. Раніше хоч хліб у магазині давали, тепер такі борги у всіх, шо не пишуть на хрестик. Їмо, що на городі росте. (Юрій Миколайович, колишній працівник «Черкасторфу» в селищі Ірдинь Черкаського району, працівники якого 2 вересня оголосили страйк проти 12 млн. грн. заборгованості)

Поки люди не бачать грошей і повертаються до натурального господарства, власники підприємств і влада не бачать їхніх проблем. Перші, які часто мають безпосередній або опосередкований стосунок до влади, можуть вдаватися і до погроз, і до шантажу, щоб втихомирити незадоволених працівників. І неможливо порахувати статистику випадків, коли ці шантажі і погрози спрацювали. Можна лише припустити, що такі випадки далеко не поодинокі – особливо на економічно активних підприємствах. Люди бояться втратити роботу.

Як тільки приходить якась перевірка, то керівництво каже, що в нас все гаразд. Але в нас не те, що не виплачується вчасно зарплата, а ще й немає умов праці: не видається спецодяг, в курятнику бігають воші. Людей не цінують. Кажуть, мовляв, завтра китайці за вас робитимуть, як ви не хочете. (Працівники птахофабрики «Перше Травня» у с. Хутори Черкаського району, які 17 червня протестували проти трьохмісячної заборгованості)

Цікаво, що акції протесту, навіть конфронтаційна робітнича тактика ігнорується не лише ЗМІ. Промовистим є той факт, що Державна служба статистики звітує лише про ті страйки, які проведені через офіційну процедуру. Тож не дивно, що у 2012 році вона не зафіксувала жодного страйку, коли насправді їх було мінімум 42. Для довідки – з січня по вересень цього року в Україні відбулося мінімум 33 страйки – 25 з них стосувалися проблем найманої праці. Скільки з них «побачать» офіційні статистики?

Последней каплей стало то, что нам даже перестали обещать выплату, троллейбусы пришли в полную негодность, наше депо превратилось в кладбище. Машины становятся, их разбирают на запчасти, новые запчасти не покупаются вообще. (Лілія Зозун , водійка тролейбусу «Алчевськпастранс» у м. Алчевськ Луганської області, працівники якого 26 лютого оголосили страйк через півторамільйонний борг із зарплатні)

Я використала пряму мову людей, для яких вже впала остання крапля, щоб показати безпосередню реальність і емоції тих, хто місяцями і роками не бачать своїх законно зароблених грошей. 400 слів прямої мови – це не так багато інтернет-простору. Значно менше, ніж заслуговують люди, які борються за свої права. І значно більше, ніж заслуговують багато «резонансних» тем українського медійного простору.

У нас люди уже умирать стали, так и не дождавшись выплат. (Колишні працівники ТОВ «ТНП» в Мелітополі Запорізької області, які 28 квітня перекрили вулицю, протестуючи проти невиплати зарплатні)

Post a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top